Чим більше часу минає після пологів, тим важче їх описати. Поява малюка приносить такий вир ніжності і турботи, що дискомфортні відчуття спочатку притуплюються і розпливаються, а згодом зовсім стираються з пам'яті. Залишається лише переконання, що пологи не можуть бути несімейні.

На 40-му тижні вагітності я почувалася піднесено, в передчутті зустрічі з малюком. І от, коли до визначеної дати пологів залишалося три дні, о третій годині ночі я прокинулася з відчуттям легкого дискомфорту у кишківнику. Трохи посидівши у відведеному для роздумів місці, я повернулася в ліжко і ще подрімала до шостої. Ситуація повторилася о шостій, тоді о сьомій і піввосьмої. О восьмій я помітила трохи рідини на білизні. Сумнівами стосовно можливого походження цієї рідини я поділилася з чоловіком, який безапеляційно заявив що це води і нам потрібно їхати в лікарню. Але у лікарню мені не хотілося, тому ми з малюком неспішно прийняли душ, попили чаю і пофотографувалися (останній день у животику). Однак, наше приємне проведення часу дещо ускладнювали скрути кишківника, які до одинадцятої години відчутно почастішали.

О першій годині чоловік вмовив мене виїхати до лікарні, яка знаходиться на іншому кінці міста, тому впродовж поїздки кілька разів виникало бажання попросити зупинитися, щоб усамітнитись за якимось кущиком. До "нашого" лікаря ми не могли додзвонитися, однак мене оглянув черговий лікар і сказав, що навколоплідного міхура уже немає, але розкриття поки що лише 2 см. Перебуваючи у допологовій кімнаті, ми з чоловіком намагалися "дихати" і приймати різні пози для полегшення переймів, однак реальне полегшення приносило дещо інше. Акушерка, зауваживши, що я багато часу провожу у туалеті, принесла мені спеціальне крісло з отвором замість сидіння, на якому я пересиджувала кожну перейму. Мене регулярно забирали на огляд, і хоча мені здавалося, що пологи йдуть повним ходом, процес розкриття відбувався дуже повільно. До шостої години шийка матки розкрилася лише до 4 см і лікар повідомив, що оскільки у мене давно відійшли води, потрібно стимулювати, щоб безводний період не тривав більше 18 годин. Мені поставили крапельницю з окситоцином у праву руку, обмеживши можливість рухатися. Спочатку я ще поривалася на своє рятівне кріселко, а чоловік пересував за мною стійку з крапельницею, однак за деякий час перейми значно почастішали, тож я лежачи на канапі чіплялася чоловіку за шию і так зависала (наступного дня він не міг поворухнути головою). Перейми я передихувала способом "задування свічки", не дозволяючи собі кричати, бо знала, що це може зашкодити малюку. Між переймами я відключалася і тоді бачила сліпучий піщаний пляж біля синього моря.

О дванадцятій ночі з мене почали вириватися якісь черевні звуки, згодом вже відчутно хотілося тужитися і ми перейшли в пологову кімнату. На сумнозвісному гінекологічному кріслі перейми ослабли, думаю це було спричинено неприродним положенням тіла. Я постійно просила чоловіка принести пити, бо відчувала жар і сухість у горлі. Тим не менш я була рада, що ми наблизилися до заключного етапу. Тужилася я переважно в обличчя, однак, коли ноги вище голови, по-іншому тужитися складно. Акушерка розсмішила мене, скомандувавши тужитися "так, наче мені дуже хочеться в туалет", бо це бажання мене переслідувало уже майже добу. Однак, потужившись правильно кілька разів, сорок хвилин на першу я народила свого синочка. Його витерли, обміряли (3550г , 54 см) і поклали мені на живіт, де він одразу заспокоївся. Згодом його приклали до грудей, він присмоктався і заснув. Чоловік залишився з нами до ранку, допоміг мені прийняти душ і перейти у післяпологове відділення, де щодня нас навідував. Ми щасливі, що разом пережили пологи, а наш синочок відчув одразу і маму, і тата.

Оксана Соболь, 27 р