Школа "Народжувати"

Але далі природа потурбувалася про те, щоб і дитина і мама почали прагнути побачити один одного "вживу". Коли почався мій 9 місяць, я відчула, що вже "набулася" і хочу, аби моє дитя вже народилося. У четвер, 13 березня, пішла на звичний прийом до лікаря. Пологи заповідали на кінець місяця, тому у мене було ще купа часу на те, щоб приготуватися. Мами у мене з двох сторін забобонні, тому нічого для дитини, окрім пари чи двох лашків, готового не було. Під час вагітності я раптом зм'якла і наполягати на чомусь, окрім сімейних пологів, не хотілося. Отже, збиратися ми планували почати щойно в п'ятницю.

Цікаво, що усі, окрім мого тестя, відговорювали мене (цікаво, що саме мене, а не мого чоловіка) від сімейних пологів. Казали, що я сама буду про це шкодувати, що мій чоловік перестане мене любити після того, як бачитиме під час пологів, що він мені лише заважатиме... Яких тільки аргументів я не наслухалася! Моя позиція була однозначна: якби мені вирізали апендикс чи рвали зуба, я би не хотіла, аби мій чоловік був зі мною, але до народження дитини, саме він, а не лікар чи акушерка, має безпосередній стосунок. Я не вважаю народження дитини операцією! Для мене це - таїнство, і не менше, ніж зачаття!

Отже, присутність мого чоловіка при пологах не обговорювалася. Точніше, батьки робили спроби мене переконати, що це неправильне рішення, але я навчилася впускати все в одне вухо, а випускати через інше. Під час вагітності, це надзвичайно помічне вміння.

У четвер пополудні я поверталася додому від лікаря. Їхала трамваєм разом зі свекрухою. Мені треба було виходити, а їй - їхати далі, на роботу. Хоч переходила дорогу на переході, то все-одно уважно роздивилася дорогу по обидва боки. Машини були досить далеко, тому переходити, на мою думку, було цілком безпечно. Я вже перейшла середину дороги, трохи більше навіть, коли повернула голову вправо і побачила, що одна з машин, яка була досить далеко, не сповільнює, а навпаки пришвидшує. Я перелякалася і перебігла решту вулиці.

Від того переляку, який я пережила, у мене о 1 ночі почалися перейми. Я перед тим постійно переживала, що не знатиму, коли буде саме той момент. І не даремно. На те, аби до мене дійшло, що це вже перейми, мені знадобилися 3 години. О 4 ранку ми з чоловіком вирішили розбудити мою маму і запитати, що робити. Вона розпитала мене, як виглядає біль. Зробили висновок, що вже час. Інтервал на той момент уже був 5 хв.

Задзвонили до лікаря. Він нам сказав, що це перші пологи, тому все закінчиться ще нескоро. Він сказав нам спокійно збиратися, а тоді викликати "швидку".

На жаль, тоді на дорогах ще лежав не лише сніг, а й де-не-де ще був лід. "Швидка" не змогла виїхати до нас, на одну з досить крутих вулиць під Шевченківським гаєм і моєму татові й чоловікові довелося зводити мене до "швидкої" попід руки. Інтервал уже був лише 2-3 хв., тому йти було трохи важко. Тим більше мене вели попід руки чоловіки, які не могли зрозуміти, чому я час від часу зупинялася. В принципі, я зупинялася, щоби "подихати", але пояснювати це у той момент ніяк не могла. До того ж лікар із "швидкої" постійно питав мене, як я. Я ледве встигала говорити, що все добре. І чого так переживати? Народжували ми на Дж.Вашинґтона. Коли приїхали, черговий лікар мене подивилася і відразу ж задзвонила до мого лікаря: "Приїжджайте! Тут повне відкриття!" І мене віддали у руки медсестри. Цей момент волію пропустити. Про те, чому саме, можу написати майбутнім мамам у приват, якщо їм цікаво. (Але момент стосується радше українських лікарів, ніж американських. Дурні правила, коротше.)

Далі ми пішли у сімейну пологову кімнату. Лікар у мене був просто чудовий, акушерка теж дуже приємна трапилася. Все пройшло дуже спокійно і досить скоро. Малий народився о 6.50, з чого мій лікар дуже дивувався. Але в нас це сімейне.

Чи варто було моєму чоловікові бути разом зі мною? Чи не пошкодувала я про це? Можу з цілковитою впевненістю та відповідальністю сказати, що без нього не все би було так гладко. Його присутність полегшувала мені усе. Я переживала все справді, як таїнство між трьома особами: мною, моїм чоловіком і Богом. Що говорив лікар, я не пам'ятаю, я майже його не чула. Я була занадто зосереджена на тому, аби правильно дихати і не кричати. Мій чоловік повторював мені усі слова лікаря. І його я чула і виконувала усе безвідмовно. Одного разу, я зірвалася і почала тужитися тоді, коли не можна було. Лікар та акушерка щось там скрикнули, але я пам'ятаю саме слова мого чоловіка "Лілюсь, що Ти робиш!". Я знову мобілізувалася і до кінця пологів ми разом контролювали усе. І тут настав просто незабутній момент. Саме мій коханий бачив момент народження дитини. Я ні. Я вже побачила дитину. Але його погляд передав мені те відчуття, яке може бути лише тоді, коли бачиш народження дитини. Потім дитинку поклали мені на груди і воно беззахисне зразу перестало плакати. Отак він і досі почувається як вдома: коли притулить голівку до моїх грудей і чує моє тепло, серцебиття і дихання. Надзвичайне відчуття єдності! Я відчувала дивовижне тепло і очищення, повне духовне очищення! Мені здавалося, що я просто світилася у той момент, бо Господь дивився на мене і обіймав мене своєю любов'ю, як ми з коханим, обіймали наше зернятко.

У той момент я не тямила себе від щастя. І воно би ніколи не було повним, якби ми не були всі разом! Ніколи б не хотіла опинитися в пологовій кімнаті сама черед чужих людей, які сприймають і мене, і моє малятко просто як свою професію. З їхнього боку це, можливо, й правильно, але для мене би було трагічно.

Ми дуже часто згадуємо, що переживали під час пологів. Це НАШ спогад! Спогад, щастя і красу якого ми би бажали пережити кожному!!!

Ліля