Школа для беременных

Все что необходимо знать о беременности и родах

Періодична стриманість чи контрацепція

У своєму “Листі до сімей” Папа Іван Павло ІІ зазначає, що шукаючи за зразком, першо-образом майбутньої людини, Бог віднаходить його у власному бутті, у таємничому “Ми” Пресвятої Трійці. У світлі цього твердження для нас стає глибоко зрозумілими той досвід первісної самостійності, який переживає людина на світанку свого буття. Отже, прагнення єднання виступає тут як внутрішня вимога особового буття. Гідність людини, як образу та подоби Божої, найповніше реалізується в трансценденції до “особового іншого». Як поетично висловив цю правду автор 42 псалма “Прикликає безодня безодню під гуркіт своїх водоспадів”. Тобто , тільки особа може “задовільнити” особу, тільки особа може наповнити нашу безодню собою.

Водночас, подружжя, як спільнота двох осіб, посідає унікальний, відмінний від решти людських спільнот характер. Якщо спільна справа, спільні інтереси чи погляди сприяють створенню ми – спільноти, в якій люди перебувають, наче, пліч-о-пліч, то подружжя найяскравіше демонструє нам тип я-ти взаємостосунків. У цьому вимірі особових стосунків двоє опиняються лицем до лиця, споглядаючи таємницю один одного. Основою такого типу спільноти виступає подружня любов.

Це взаємне почуття носить особливий характер і відрізняється від дружби, чи батьківської любові. Як зазаначають у своїй праці “Подружжя таємниця відданої любові” Дітрих фон Гільдебранд “Вона (подружня любов) містить унікальне взаємне віддавання себе, що є визначальною характеристикою цього типу любові”
1
Звертаючись, на сторінках своєї енцикліки “Humanae Vitae” до теми подружньої любові, Папа Павло VI окреслює її як, передусім, людську – тобто, чуттєву і духовну водночас. Динамізм еротичного бажання, закладений в обидві статі. Творцем, знаходить свою реалізацію як наслідок, символ і сповнення духовного єднання лише між чоловіком і жінкою. З цього випливає цілісність, вірність і виключність подружньої любові. Адже сама природа взаємного дарування двох осіб вимагає тривалості і безповоротності. І на решті своє звершення подружня любов віднаходить у плідності. ( HV 9). Отже, як ми бачимо, правдива подружня любов спонукає чоловіка і жінку до унікального взаємного самовіддання протягом усього життя. Але найповніше, за словами Крістофера Веста, “душа” подружнього життя виражається у подружньому єднанні, коли двоє стають “одним тілом”. Отже, якщо подружжя є видимим “знаком” невидимої Божої Таємниці, то подружній акт є тим знаком, що сповнює її в супругах.

Якщо відкинути концепцію цілісності людської особи, феномен людської статевості постане перед нами як автономна дійсність, відірвана від суттєвого змісту особи. Тоді ми зіштовхуємося з двома крайнощами у поглядах на інтимні стосунки між чоловіком і жінкою. В одному випадку ці стосунки розглядаються як необхідне зло і можуть бути виправдані лише метою продовження людського роду. В іншому випадку, єдиною і бажаною метою інтимного єднання між чоловіком і жінкою виступає задоволення, в той час, як дитина є небажаним наслідком цих стосунків. У цьому випадку очевидним є зведення однієї особи іншою на рівень інструменту задоволення власних потреб, і як наслідок, знецінення її особової гідності. Окрім того, незважаючи на свої крайні відмінності, обидві позиції заперечують суттєву правду і зміст подружнього єднання.

Цей зміст Учительський Уряд Церкви висловлює такими словами: “По своїй внутрішній структурі подружній акт, як найчастіше поєднує супругів між собою, чинить їх одночасно здатними до зачаття нового життя, відповідно до законів, вписаних у природу чоловіка і жінки. Якщо шанувати обидва суттєві аспекти – любовне єднання та продовження роду, то подружнє спілкування зберігає зміст взаємної та справжньої любові, рівно же як і його призначення до найвищої відповідальності батьківства, до якого людина покликана”. (HV 12).

Отже, як стверджує Крістофер Вест, “подружнє єднання є не лише знаком, але й місцем, на якому проголошується таємниця Святої Тройці, що Бог є життєдайною Любов’ю”. Напевно, ніде більш, ні на яких інших рівнях людської дійсності, не перепліталися так тісно поняття життя і любові, як поєдналися вони у подружньому житті. Прямуючи до досконалої єдності один з одним та з Богом, подружжя творить спільноту любові, що стає колискою для нового життя.

В сучасному світі подружжя стикається часом з нелегкими моральними виборами у сфері прокреації, службі життю (дилемами). Щоб допомогти людині робити добрі моральні вибори Церква розробила біотичне вчення у цій сфері. Існує декілька важливих документів, в яких викладено вчення Церкви про відповідальність в дітородженні:

— Пасторальна Конституція “Gaudium et Spes” II Ватиканського Собору (8 грудня 1965 р.) в розділі, присвяченому подружжю;
— Енцикліка “Humanae Vitaе” (25 липня 1968 р.);
— Папська апостольська адгортація “Familiaris Consortio” (21 листопада 1981 р.)
— Важливими документами є Інструкція Священної Конгрегації у справах доктрини і віри “Donum vitae”, “Декларація про скоєння аборту”.

В часи повстання “Humanae Vitaе” проблема полягяла в тому, як правильним чином планувати дітородження. Сьогодні проблема, скоріше, полягає в тому, як ефективніше позбутись дітородження. Забувається цінність дітородження, забувається також усілякий зв’язок дітородження з Богом. Людина вважає себе господарем свого рішення передавати дар життя, чи ні. Вважає себе господарем самого життя. Швидко розповсюдилась законність аборту, технологій штучного народження, проведення експериментів над ембріонами в початковій стадії розвитку. Такий стан справ вимагає пролити світло істини, дарованої Учительським Урядом Церкви на цю дійсність. Кожний церковний документ, присвячений цим проблемам, спирається на чітке уявлення про людину, любов, статеве життя, дітородження. Це необхідно, адже різниці в оцінюванні цієї дійсності випливають з різного розуміння, уявлення про ці явища.

У вченні Церкви про відповідальне дітородження потрібно чітко розділити два рівні: рівень рішення або планування, і рівень дії. Рівень планування – коли подружжя задає собі запитання, чи покласти початок створенню дитини, чи ні. І при яких умовах рішення буде чесним. Рівень дії стосується дій пари, що прагне здійснити отримане рішення в їх статевому житті. Проблема полягає в тому, щоб визначити, які є морально допустимі, а які ні. Першим рівнем займався Собор Ватіканський ІІ в “Gaudium et Spes”, другим “Humanae Vitaе”.

“Humanae Vitaе” говорить: “Проблема народжуваності повинна розглядатись в світлі цілісного уявлення про людину і його покликання (HV 7). Людина створена Богом „на свій образ і подобу”, покликана до існування любов’ю і для любові. Тому любов – це основне і вроджене покликання кожної людини (FC 11). Покликання до любові стосується всієї людини, єдності духа і тіла. Може реалізуватися як в подружжі , так і дівоцтві. При розгляді його втілення в подружжі, на перший план виходить статеве життя як прояв особи глибоко їй притаманний. Справжня подружня любов – це „така любов, котра охоплює всю людину, її тіло і дух, почуття і волю. Істинне статеве вираження такої любові також вимагає повної взаємовіддачі подружжя один одному.” (HV 9). Енцикліка “Humanae Vitaе” говорить про те, що характерною рисою подружньої любові є “плідність” (HV 9). Людина співпрацює з Богом. Народження дітей – “особлива місія” (GS 50), доручена їм Богом. Тому чоловік і жінка стають співтворцями, співпрацівниками Бога. Вони відповідальні перед Богом за виконання батьківської місії, котру він доручив їм, коли покликав до подружнього життя.

Що стосується кількості дітей, то Церква радить подружжю намагатися віднайти й прийняти Божественний задум щодо них. Шукати, яке з можливих рішень може прислужитись правдивому добру всіх людей, яких це безпосередньо стосується в конкретній ситуації на сьогоднішній день (GS 50). „Критерієм для моральної оцінки дій подружжя в статевому житті є неподільність двох значень, притаманних подружньому акту – значення єднання і значення народження дітей.” Контрацепція і стерилізація недопустима в подружньому житті, так як залишає без значення окремі подружні акти, а стерилізація докорінно позбавляє цього всі акти (HV 14).

Як в такому випадку повинна поводитися пара, у якої є серйозні причини, щоб уникати дітородження? Які дії є законними? Відповідь випливає з двох значень подружнього акту. „Дітородність подружнього акту завжди є тільки можливою, і перехід до справжнього дітородження відбувається або не відбувається в залежності від присутності інших факторів. Тому подружній акт є потенційно дітородним, навіть якщо він здійснений в безплідні періоди жіночого циклу. Отже, достатньо рішення подружжя здійснювати статевий акт тільки під час неплідного періоду. Такі дії називаються „періодичною стриманістю”. Ці дії „відповідальні”, тому що згідні з основними цінностями особистостей гідності подружжя, істинності подружнього акту як цілісного вираження любові, поділ праці притаманної подружжю, навіть в інтимній справі спільного життя.

Науковий вклад, зроблений „природними методами”, робить можливим розумне і відповідальне планування дій в сексуальному житті. Щоб побачити різницю між періодичною стриманістю і контрацепцією з точки зору моральності, наведемо порівняльну схему представлену в книжці Ліно Чікконе „Ответственное деторождение”, де співставлені їх визначальні риси:

 

Періодична стриманість

Контрацепція

1. Незмінно зберігає повноту істинності  подружнього акту як вираження подружньої любові.

1. Фальсифікує вираження подружньої любові, найбільш їй відповідне, позбавляючи її основних особливостей: самовіддачі і прагнення до дітородження.

2. Вимагає доброго знання сексуальної природи людини.

2. Абсолютно не вимагає знання сексуальної природи людини і не підштовхує до цього знання, веде до ослаблення відповідального ставлення до життя

3. Вимагає серйозного самоконтролю, подальшого розвитку  цієї якості і її поширення на одну  з таких сфер життя, в яких контролювати себе найбільш складно.

3. Абсолютно не вимагає самоконтролю, більш того, сприяє вирішальній ролі інстинкту в житті особи і  подружжя.

4. Послідовно робить самовіддачу і подружню любов – джерело цієї самовіддачі, справжньою. Те ж саме стосується виразів самовіддачі у статевому житті.

4. Послідовно робить щирість  самовіддачі дуже сумнівною, сприяє перетворенню любові в егоїзм, розбещенню її виразів в статевому житті, їх зміну в егоїзм удвох, коли одна людина є для іншої виключно, або у більшій мірі, засобом власного егоїстичного задоволення.

5. Вимагає звички до взаємної відповідальності і поділу обов’язків між подружжям також  і в інтимній сфері їх спільного життя і розвиває цю звичку.

5.  Складає всі турботи включаючи можливий ризик і шкоду для здоров’я, тільки на одного, частіше всього на жінку, абсолютно звільняючи партнера від відповідальності.

6. Робить єднання двох більш глибшим в істинному поділі самопожертви і радості

6. Є фактором, що сприяє роз’єднанню пари.

7. Логічно випливає з уявлення про людину і світ вартостей, гідних самої людини.

7. Співзвучна уявленню про людину і світ фальшивих цінностей, образливих для людської гідності.

8. Визнання Бога першим Творцем любого людського життя і своєї ролі, Його співпрацівників, в дітородженні.

8. Подружжя не признають себе співпрацівниками Бога і мають претензію на те, щоб бути суддями і єдиними господарями джерела нового людського життя.

 

Співставивши ці два підходи до проблеми, стає зрозумілим, чому Учительський уряд оцінює контрацепцію як „нечесну по суті” (HV 16). Контрацепція суперечить важливим моральним цінностям, тому що вона сама в собі є руйнівною для цих цінностей. Іван Павло ІІ рішуче говорить про “фальсифікацію внутрішньої істини подружньої любові”(FC 32). В одній з його доповідей знаходимо такі слова: “Контрацепція відображає об’єктивну відмову дати близькій людині все благо жіночності або чоловічості відповідно. Одним словом: контрацепція заперечує істинну природу подружньої любові”.